Легенди рідного краю
Казки, легенди, міфи... Їх чарівний світ супроводжує нас з самого дитинства. Цей світ захоплює й полонить серця не тільки дітей, а й дорослих . Він потрібен кожній людині як її насущній, духовний хліб, який ніколи не приїдається. Іван Франко писав: “Тисячі речей у житті забудете, а тих хвилин, коли вам люба мама чи бабуся оповідала байки, не забудете до смерті”. І з цим не можна не погодитись.
Легенда про ромашку
У бідної жінки захворів син. Грошей на ліки в неї не було і вона ходила по степу і збирала всі рослини, які хто порадить.
Одного разу вона зустріла бабусю, яка несла в руках пучок білих пахучих квітів. Почувши про горе матері, бабуся простягла ій квіти: “Зроби з них відвар і напої синочка”. “А як же звуться ці квіти?” - запитала жінка. “Як вилікується синок, то й назвеш їх ім'ям свого сина”.
Хлопчика звали Романом, тож мати, напуваючи його відваром, промовляла: “Пий, синочку, ромашку і будеш здоровим!”.
А далі моя бабуся протягувала ліки і лагідно промовляла: “І ти, Анютка, випий це відвар і обов'язково вилікуєшся”. Я випила гіркі ліки, навіть не скривившись, бо вірила, що скоро буду здорова.
Я була непосидючою дитиною і тому іноді падала, збивала коліна. Бабуся приходила мені на допомогу. Вона промивала мої забиті місця і клала на них лист подорожника. Я питала бабуню, чи допоможе мені цей листочок і вона мені розповіла легенду.
Легенда про подорожник
Жив на світі старенький дідусь. Про нього йшла слава, що він володіє живою водою. В той час помирав царський син, ніхто не міг його вилікувати. Тоді придворні розповіли про дідуся-знахаря. Цар наказав його привести до палацу.
Старий погодився вилікувати царського сина. Але поспішаючи на допомогу, впустив посудину з живою водою. Знахар впав на землю і гірко заплакав. Раптом він побачив, що на місці пролитої води проглянула з землі рослина, яка промовила: “Я забрала твою живу воду. Бери мене і спасай хворих”. І дідусь вилікував царського сина.
З тих пір і росте при дорогах цілюща трава — подорожник.
І насправді через короткий час мої рани загоювалися. Допомагав мені лікарський листочок, а ще бабусина любов.
Бабусечка Мотрона дуже любила читати, мала прекрасну пам'ять і вміла цікаво розповідати різні історії. У вільний час я годинами слухала про гарних принців, страшних відьм, прекрасних дівчат і Запорізьку Січ.
Одна з почутих мною легенд розповідає про те, що Запорізька Січ починалася з нашого краю.
В 956 році втікач селянин Семен з'явився на островах біля села Мигія. Він займався розведенням кіз, які давали йому їжу та одяг. Звали його — Козак.
Проживши декілька років на островах, Семен покинув Мигію і ніхто не знав, де він подівся. Через деякий час Семен з'явився знову, але не сам, а в супроводі декількох таких же втікачів. На стругах вони попливли по Південному Бугу і зупинилися там, де тепер існує Семенівка. Тут він почав будівництво села, яке і назвав своїм іменем.
Минув час і Семен з декількома побратимами помандрував Бугом далі. Кажуть, що доплив він аж до Запорозьких островів, де і оселився. Коли розрослося і зміцнило товариство, вони не тільки почали захищати рідну землю, а і самі робили сміливі походи, відбивали у турків полонених земляків.
Дуже давно на місці, де зараз у Первомайську стоїть райвиконком, стояла славетна запорозька церква. Про неї складено легенду “Як запорожці вкрали церкву”.
Легенда “Як запорожці вкрали церкву”
На березі Південного Бугу на Ольвіополі стояла застава козаків, а через річку — турецька. Турки були дуже релігійні і повсюди з собою возили свою церкву. Вона стояла там, де зараз залізничний міст. Церква була дерев'яна, зроблена без жодного цвяха.
Запорожці заради сміху вирішили її вкрасти. Вночі, під час татарської молитви, вони розібрали церкву і до ранку перевезли на свій бік. Замість магометанського півмісяця прикрасили церкву хрестом і розп'яттям.
Підібравши слушний час, турки викрали свою церкву, та ненадовго. Вона ще декілька разів переходила з рук в руки і вже назавжди залишилася в Ольвіополі.
Казки, легенди, міфи... Їх чарівний світ супроводжує нас з самого дитинства. Цей світ захоплює й полонить серця не тільки дітей, а й дорослих . Він потрібен кожній людині як її насущній, духовний хліб, який ніколи не приїдається. Іван Франко писав: “Тисячі речей у житті забудете, а тих хвилин, коли вам люба мама чи бабуся оповідала байки, не забудете до смерті”. І з цим не можна не погодитись.
Легенда про ромашку
У бідної жінки захворів син. Грошей на ліки в неї не було і вона ходила по степу і збирала всі рослини, які хто порадить.
Одного разу вона зустріла бабусю, яка несла в руках пучок білих пахучих квітів. Почувши про горе матері, бабуся простягла ій квіти: “Зроби з них відвар і напої синочка”. “А як же звуться ці квіти?” - запитала жінка. “Як вилікується синок, то й назвеш їх ім'ям свого сина”.
Хлопчика звали Романом, тож мати, напуваючи його відваром, промовляла: “Пий, синочку, ромашку і будеш здоровим!”.
А далі моя бабуся протягувала ліки і лагідно промовляла: “І ти, Анютка, випий це відвар і обов'язково вилікуєшся”. Я випила гіркі ліки, навіть не скривившись, бо вірила, що скоро буду здорова.
Я була непосидючою дитиною і тому іноді падала, збивала коліна. Бабуся приходила мені на допомогу. Вона промивала мої забиті місця і клала на них лист подорожника. Я питала бабуню, чи допоможе мені цей листочок і вона мені розповіла легенду.
Легенда про подорожник
Жив на світі старенький дідусь. Про нього йшла слава, що він володіє живою водою. В той час помирав царський син, ніхто не міг його вилікувати. Тоді придворні розповіли про дідуся-знахаря. Цар наказав його привести до палацу.
Старий погодився вилікувати царського сина. Але поспішаючи на допомогу, впустив посудину з живою водою. Знахар впав на землю і гірко заплакав. Раптом він побачив, що на місці пролитої води проглянула з землі рослина, яка промовила: “Я забрала твою живу воду. Бери мене і спасай хворих”. І дідусь вилікував царського сина.
З тих пір і росте при дорогах цілюща трава — подорожник.
І насправді через короткий час мої рани загоювалися. Допомагав мені лікарський листочок, а ще бабусина любов.
Бабусечка Мотрона дуже любила читати, мала прекрасну пам'ять і вміла цікаво розповідати різні історії. У вільний час я годинами слухала про гарних принців, страшних відьм, прекрасних дівчат і Запорізьку Січ.
Одна з почутих мною легенд розповідає про те, що Запорізька Січ починалася з нашого краю.
В 956 році втікач селянин Семен з'явився на островах біля села Мигія. Він займався розведенням кіз, які давали йому їжу та одяг. Звали його — Козак.
Проживши декілька років на островах, Семен покинув Мигію і ніхто не знав, де він подівся. Через деякий час Семен з'явився знову, але не сам, а в супроводі декількох таких же втікачів. На стругах вони попливли по Південному Бугу і зупинилися там, де тепер існує Семенівка. Тут він почав будівництво села, яке і назвав своїм іменем.
Минув час і Семен з декількома побратимами помандрував Бугом далі. Кажуть, що доплив він аж до Запорозьких островів, де і оселився. Коли розрослося і зміцнило товариство, вони не тільки почали захищати рідну землю, а і самі робили сміливі походи, відбивали у турків полонених земляків.
Дуже давно на місці, де зараз у Первомайську стоїть райвиконком, стояла славетна запорозька церква. Про неї складено легенду “Як запорожці вкрали церкву”.
Легенда “Як запорожці вкрали церкву”
На березі Південного Бугу на Ольвіополі стояла застава козаків, а через річку — турецька. Турки були дуже релігійні і повсюди з собою возили свою церкву. Вона стояла там, де зараз залізничний міст. Церква була дерев'яна, зроблена без жодного цвяха.
Запорожці заради сміху вирішили її вкрасти. Вночі, під час татарської молитви, вони розібрали церкву і до ранку перевезли на свій бік. Замість магометанського півмісяця прикрасили церкву хрестом і розп'яттям.
Підібравши слушний час, турки викрали свою церкву, та ненадовго. Вона ще декілька разів переходила з рук в руки і вже назавжди залишилася в Ольвіополі.
Немає коментарів:
Дописати коментар